Українські імпортери, які купують товари з торговельними марками, патентами, ноу-хау або іншими обʼєктами інтелектуальної власності, мають розглядати роялті не лише як податкове чи договірне питання. Це також митний ризик. Ключове питання полягає в тому, чи повʼязаний ліцензійний платіж з імпортованим товаром і чи є він фактичною умовою його продажу.
Міжнародні підходи Всесвітньої митної організації та українське митне законодавство виходять із подібної логіки. Роялті додаються до митної вартості, якщо вони стосуються оцінюваних товарів, є умовою їх продажу і не включені до ціни, фактично сплаченої за товар. Це може працювати навіть тоді, коли роялті прямо не прописані у зовнішньоекономічному контракті.
Важливий не формальний текст, а реальний звʼязок
На практиці митниця дивиться не лише на назву договору. Вона може оцінювати, чи зміг би імпортер купити, ввезти та продавати товар без сплати роялті. Якщо ліцензія контролює доступ до бренду, технічних стандартів, затверджених виробників або права реалізації, такий платіж може стати частиною митної вартості.
Водночас не кожен ліцензійний платіж автоматично додається до митної вартості. Платежі за послуги, локальний маркетинг, окремі внутрішні ліцензійні договори або виробництво в Україні на базі стандартних компонентів можуть не враховуватися, якщо вони не повʼязані з іноземним продажем товару. Саме тому структура договорів і доказова база мають вирішальне значення.
Для бізнесу найбезпечніший підхід — аналізувати договори поставки, ліцензійні угоди та рух платежів разом ще до імпорту. Роялті, які формально виглядають окремими, можуть бути включені до митної вартості, якщо без них товар фактично не міг би потрапити на український ринок.
